Шачанка Марія Ковальчук – не з тих, хто буде сидіти на місці і дослухатися до болячок. У свої 80 років (саме стільки їй виповнилося 15 квітня) вона в міру активна, майже не пропускає богослужінь у храмі, пише вірші на злободенні теми, вирощує екологічно чисту городину і кожен новий день розпочинає з фізичних вправ!
Про це пише газета «Новий погляд+», — передає Район.Шацьк
Карантин перекреслив плани Марії Федорівни, бо на свій поважний ювілей вона хотіла запросити всіх найрідніших людей, душевно з ними поговорити, згадати прожиті літа. «На все воля Божа, значить, зустрінемося пізніше, коли подолаємо коронавірус», – смиренно промовляє ювілярка. Вона прожила довге життя, в якому були як щасливі моменти, так і хвороби та непоправні втрати. Народилася 1940 року в селі Головне Любомльського району. Батьки – прості селяни, що нелегкою працею заробляли на шматок хліба, дбаючи про трьох своїх дітей: Марію і двох синів. Маленькою дівчинкою була, коли в рідне село прийшла війна. Втім, жодного страшного спогаду трагедія не залишила в її пам’яті.
«Пригадую німця, який їхав верхи на коні, тримаючи в руках велику корзину До неї сільська дітвора зносила курячі яйця, за що отримувала в подарунок кольорові стрічки. Я теж хотіла стрічку, але бігла, спіткнулася і розбила одне яйце. Так голосно заплакала, що навіть фашист зупинився. Перекладач сказав йому про причину моїх сліз, і окупант пошкодував мене: забрав решту яєць і дав бажане. Мама цю стрічку потім в’язала мені в коси», – згадує Марія Федорівна.
Наступного разу четверо німців прийшли до хати, і один з них дав маленькій Марії губну гармошку. Батько через свої релігійні переконання не воював, а допомагав військовим вирішувати господарські питання. Проте не обійшлося без втрат: з війни не повернувся дядько Марії – зник безвісти на фронтах Другої світової.
Повоєнний період приніс великі зміни. Батьки вирішили залишити Любомльщину і переїхати в Одеську область. Там Марія закінчила школу, вступила до Харківського торговельного училища. Саме тоді, в студентські роки, почала писати вірші. Тематика творів була в дусі того часу: про партію, комсомол, піонерів. Її поезію високо цінували харківські друковані ЗМІ і періодично публікували на своїх шпальтах, виплачуючи талановитій дівчині пристойні гонорари.
«Я отримувала 35 карбованців стипендії в училищі і мінімум 50 щомісяця – за вірші. В час, коли мої батьки заробляли дуже мало, це були великі гроші! Я навіть купувала подарунки і привозила їх своїм рідним», – ці зворушливі спогади викликають у Марії Федорівни усмішку.
Далі, після здобуття диплому, був перший досвід роботи у сфері громадського харчування. Перше заміжжя, на жаль, зруйнувало мрії про щасливе подружнє життя. Зате великою втіхою і розрадою стали діти: Андрій і Світлана. З ними Марія Ковальчук приїхала в 1963 році до Шацька. Незабаром у селищі зустріла чоловіка, з яким поєднала свою долю. Разом з Дмитром Мартиновичем будували дім, виховували дітей. Марія Федорівна 36 років віддала роботі в буфеті «Голубі озера».
Чоловік турбувався про здоров’я дружини в час, коли її спіткала важка хвороба, стежив, щоб вона дотримувалася призначеної лікарем дієти, в зрілому віці – не переохолоджувалася, торгуючи на вулиці біля власного магазинчика. В злагоді і любові прожили 35 літ. На жаль, 12 років тому Дмитро Мартинович відійшов у вічність. Згодом великим ударом стали для шачанки смерті сина і зятя – ці втрати похитнули здоров’я Марії Федорівни.
З тих пір єдиною її опорою стали донька Світлана, внуки Дмитро та Ірина з сім’ями. Рідні живуть у Луцьку, проте не забувають про свою маму і бабусю: телефонують по декілька разів у день, запитують про здоров’я і при першій нагоді їдуть до Шацька. В час карантину вони попросили Марію Федорівну не відвідувати людних місць, не дивитися теленовин, де надто багато негативу, і навіть подбали про те, щоб їй приносили до хати продукти харчування. Не сміє ослухатися, бо розуміє небезпеку, яку приховує смертоносний вірус.
Зізнається, що найбільше сумує за правнучкою. Фотопортрети Валерії – милої, доброї і розумної, зі слів бабусі, дівчинки – висять по всіх стінах будинку. Дивиться на них і шкодує про те, що через карантин не може чути в своїй домівці дзвінкого сміху своєї улюблениці.
Ще не так давно Марія Ковальчук була активною громадською діячкою. Саме вона ініціювала велику кампанію із зрізання дерев на старому кладовищі селища. Дуби та акації, що там росли, були такими старими, що гілки падали на могили і нищили їх.
«Я ходила в селищну раду щотижня, як на роботу, штурмуючи владні кабінети і вимагаючи спершу від одного керівника, а потім від другого почати вирішувати проблему. Сказали, що немає грошей. Я оголосила в селищі про збір коштів, і незабаром небайдужі односельці зібрали необхідну суму. Згодом у цій справі нам допоміг ще й народний депутат. Зараз я вдячна Людмилі Цевух, в. о. Шацького селищного голови, за те, що успішно завершила розпочате і підтримує порядок на кладовищі», – зауважує ювілярка.
Марія Федорівна – одна з перших парафіянок Свято-Михайлівської громади ПЦУ Шацька. На її очах формувався кістяк парафії, закладався фундамент нового храму, зводилися його стіни. Вірянка перейнялася долею святині і декілька років тому почала збирати гроші на будівництво. Просту скляну банку, яка стояла на прилавку її магазину, наповнювали коштами і місцеві жителі, і туристи, які відпочивали тут влітку.
Першою зібраною і пожертвуваною на храм сумою стали 6 300 гривень. Марія Ковальчук продовжує цим займатися і зараз, адже храм будується. А ще до карантину старалася не пропускати жодної служби в каплиці святої мучениці Тетяни, бо віра в Бога і молитва наповнювали смислом її життя і допомагали долати труднощі.
На заслуженому відпочинку в шачанки з’явилося більше вільного часу, тому вона з задоволенням знову почала писати вірші. Її нинішні поезії – політичного і соціального спрямування, вони гостро-актуальні і нещадно-критичні. Бійка депутатів у Раді, негатив на телебаченні, сите життя олігархів і виживання пенсіонерів… Вірші в Марії Ковальчук народжуються від сильних емоцій, вона пише про те, що болить їй і людям. 46 поезій шачанки увійшли в збірку «Крик душі», яка була надрукована невеликим накладом. Книжку допомогли видати діти, майже всі примірники авторка подарувала своїм рідним і друзям.
Ювілярка підтверджує давно відому істину, що рух – це життя. Тому кожен свій ранок розпочинає з 10-хвилинної руханки – присідань, фізичних вправ для рук і ніг. А з першим весняним теплом Марія Федорівна повернулася до ще одного улюбленого заняття – праці на землі. На невеликій ділянці перед хатою власноруч, нікому не довіряючи, щороку садить городину.
«Я люблю, щоб були акуратні рядочки, а насіння лягало в землю на однаковій відстані одне від одного», – зауважує.
До Великодня планує посадити ранню картоплю. До речі, зі своєї ділянки вона звела медведку і колорадського жука. Першого шкідника здолала, посипаючи картоплю при садінні протертою сухою шкіркою від цитрусових. Другого – з допомогою листя волоського горіха, яким встеляє землю і на зиму переорює. Тому овочі з її городу – без жодної хімії.
Кожен новий день Марія Ковальчук хоче проживати з користю для душі і тіла, в праці, спілкуванні з рідними. Великий букет троянд на столі, подарунки, увага від доньки і внуків, теплі слова вітань від друзів зробили її 80-річчя радісним і пам’ятним. Вона тішиться цим, бо щастя насправді – в простих речах. Особисто для неї важливо, щоб у країні панував мир, були здоровими її рідні, а Господь щороку дарував можливість з радістю і в колі своєї родини промовляти: «Христос воскрес!».
