Валентинові Прачеві із села Хотешів Камінь-Каширського району випала нелегка доля. П’ять років минуло відтоді, як його молода дружина Жанна у 25-річному віці відійшла у вічність (подружжя прожило спільно лише п’ять років).
Дітки мало не щодня перегортають фотоальбом зі світлинами матусі. А наймолодша п’ятирічна Вікторія й зовсім не пам’ятає маму, — пише газета Полісся.
Спогади, що ятрять рану
«Все було, як у кошмарному сні. Ніщо, як мовиться, тоді не віщувало біди. Адже третя вагітність дружини проходила без ускладнень, та й узагалі ми були родиною, котра мала чимало амбітних планів на майбутнє, виховували діток. Я працював на заробітках у столиці. Завдяки цьому нам швидко вдалося зібрати певну суму грошей, щоб збудувати омріяний дім. Уже через три роки після одруження відсвяткували новосілля. Усі внутрішні роботи у домі виконав своїми руками. Через пів року після народження доньки Вікторії Жанна зненацька знепритомніла. Хоч до цього дня ніколи не скаржилася на недуги чи погане самопочуття. Діагностувавши онкологію у Київському інституті раку, лікарі порадили не оперувати, мовляв, вже надто пізно. І майже через місяць дружини не стало… Може й грішу, сказавши це, та мені здається, що окремі «доброзичливці» навіть пораділи смерті моєї дружини», — ділиться спогадами Валентин.
Не всі були готовими допомогти
Після важкої втрати Валентинові довелось освоювати жахливу реальність по-новому. Глибока рана у серці ще довго не гоїлась. Допомогти подолати горе, що зненацька спіткало родину, за словами Валентина, близькі, на жаль, не надто квапились.
«Відтак вилити смуток, відверто кажучи, й не було особливо кому. Нелегко було вчитися виконувати ту рутинну роботу по догляду за дітьми, яку зазвичай робила їхня мама. Гірко на душі було від того, що жодна із бабусь крихітних діток, ані будь-хто з рідних тіток моїх сиріток не зважив за потрібне бодай частково перейняти обов’язки покійної дружини з догляду за дітьми.
У скрутну годину попри відсутність навичок і досвіду материнства прийшла на допомогу зовсім ще юна двоюрідна сестра Тамара. Дев’ятнадцятирічна дівчина одна з-поміж близьких родичів прийняла достойно той вимушений виклик. Упродовж трьох років Тамара доглядала за дітьми, поки я був на заробітках.
Не надто поспішили на поміч близькі люди і тоді, коли дружина ще була жива і проходила лікування. Чого не скажеш про зовсім чужих людей. Я і сьогодні згадую теплим словом тодішню роботодавицю Віру зі столиці, яка підставила своє плече у трудний час. Чуйна жінка й нині опікується нашими справами та переймається долею зовсім чужої для неї родини.
Нині на допомогу часто приходять односельці-протестанти. Щороку напередодні релігійних свят вони щедро обдаровують дітлахів гостинцями. А дівчинка Руслана з нашого села самотужки шиє сукні і охоче дарує їх моїм дівчаткам», — розповідає чоловік.
Впоратися зі скорботою та розпочати життя з чистого аркуша
Чоловік розповідає, що було складно оговтатись та усвідомити ту ситуацію, в якій усі вони опинилися. Однак сенсом подальшого життя з усіма його звичними клопотами стали діти.
Діти уже підросли, двоє старших пішли до школи. Христина — у третій клас, Максимко навчається у другому. А ось п’ятирічна Вікторія лише готується до науки — уже наступного року піде у підготовчу групу. Оскільки діти навчаються у різних змінах, то спланувати спільне дозвілля чи мандрівки разом поки що не так просто. Більше того, для зручності пересування родині не завадив би автомобіль. Однак таку розкіш голова сімейства не може собі зараз дозволити. Бо, щоб придбати авто, треба податися на заробітки, проте крім Валентина нема кому догледіти його дітей.
Усі троє малих гарно малюють, а Максимко, крім того, ще мріє опанувати гру на гітарі. Утім знову ж таки треба мати машину, щоб возити його у музичну школу. Тож поки мистецькі плани діток реалізувати не вдається, їхній батько узявся наводити благоустрій на власному подвір’ї. Крім того у планах родини — облаштувати другий поверх будинку.
Людина створена для щастя, як птах для польоту
Влентин Прач — не лише вдівець, а й особистість зі своїми думками, почуттями, цінностями та уподобаннями, котрий заслуговує на любов та жіночу увагу. Однак відтоді, як не стало дружини, чоловік так і не знайшов ту єдину, котра б розділила його плани на життя, стала добрим партнером у стосунках.
Леся МІНІБАЄВА, село Хотешів.
