Віра Терентіївна і Володимир Михайлович Романюки з міста Любомль 25 січня відсвяткували 55-ліття подружнього життя.
Про це пише газета «Наше життя».
Ці літа позначені найважливішими досягненнями, як обоє кажуть: збудували дім на околиці міста на вулиці Української Армії, садили сад, виростили трійко дітей, мають 4 онуків і 4 правнучок. «І працювали, працювали, не покладаючи рук, і на державній роботі, і на власному господарстві» ,— ніби втішаючи цим здобутком себе, всміхається 79-річна господиня. Та й нині вони багаті на «господарку», хоч уже й нелегко її обходити: мають корівку-годувальницю, коня, трактора, поросятко, а ще – голубів, що невтомно воркують про вічність любові, як її оберіг у цьому домі…
Ми сидимо в одній із затишних кімнат, Віра Терентіївна хоч «трішки заслабла», але спогади про дитинство, юність, студентські роки, приїзд на Волинь осяюють обличчя, здається, що й зморшки десь розбігаються. Народилась і виросла на Вінниччині у райцентрі Муровані Курилівці і була наймолодшою із чотирьох дітей голови тамтешнього колгоспу Терентія Мельника, який пройшов війну і був беззаперечним авторитетом у вихованні синів і доньок. Після школи вступила на агрономічний факультет Кам’янець-Подільського сільськогосподарського інституту і на початку 60-х років минулого століття була скерована агрономом на Волинь, зокрема, у колгосп «Росія» селища Головне. «Коли я сюди приїхала, то невдовзі голови з усіх навколишніх колгоспів з’їхались в «Росію» подивитись на нову агрономку-красуню із незвичайними очима, а я й сама ніколи не звертала на свої очі» — сміється Віра Терентіївна.
Тим часом, заходить господар, ще стрункий на свої 79 літ, статний, привітний, розважливий і стриманий Володимир Михайлович, якого, як донька Олена каже, називають «шпаркий» за непосидючий характер. І вже обоє линуть думками у свою молодість, у найкращу пору людського буяння. Спочатку Віра Терентіївна: «А познайомились вперше, коли нам у колгосп привезли 15 машин міндобрив і вдосвіта мене розбудили, щоб прийняти, а Володя був шофером у райсільгосптехніці. У конторі, де підписували документи, уже всі пішли, а він стоїть у дверях, дивиться на мене й усміхається. Я також обдивилась його, подумала, що нічого собі хлопець, і теж усміхнулась. Ну він і пішов». Володимир Михайлович продовжує: «Я жив у Куснищах і приїхав у неділю на танці в Головне, викликав Віру з клуба…» «…Я вибігла, не знаю, хто кличе, а він так відразу обіймає мене, як то сто років знає, каже, їдемо. А Володька тоді на«ГАЗ-69» приїхав. Ми з подружкою Марічкою й сіли покататися. А потім ще кілька разів зустрічалися, і далі вже просить розписатися, я й погодилась. Але ж він прибув 25 січня на квартиру, де я жила, і 12 чоловік привіз рідні, з собою їсти-пити, отак і заручини справили. Тоді в січні снігу не було, я на розписування у сільраду в туфлях йшла», – весело продовжує яскравий спогад дружина. Слова перехоплює чоловік: «…Зате 15 лютого, коли в нас весілля було у Куснищах, то сніг і завірюха розгулялися, я музику духову з Руди замовляв, дуже весело було. А потім ще весілля батьки Віри на Вінниччині влаштували…» «А яке в мене вбрання було: плаття на замовлення в пошивочній найкраща закрійниця Женя пошила, а віночка весільного свекор купив, де знайшов й не знаю. Тато мій приїжджав, ой як же гарно він співав!..» — продовжує Віра Терентіївна.
Молода сім’я спочатку жила 7 років у Куснищах, а потім побудували дім у Любомлі. Віра Терентіївна була в кінці 1960-х років призначена начальником районної насіннєвої станції, на цій посаді працювала 38 років аж до свого 65-ліття: «На той час, то була дуже відповідальна робота, ми дбали про чистоту і якість насіння, серед поліських районів області завжди на першому місці була наша станція, я твердо всім казала, що в Любомльському районі насіння стопроцентове!» А Володимир Михайлович був водієм директора Любомльського держлісгоспу. Окрім того, його у місті знають як музиканта і прекрасного соліста: «У 1955-тих роках, коли вчився у школі в мене був найкращий вчитель-скрипаль Анісій Калістратович, дуже освічена людина, з тонким слухом, от він нас двох учнів вибрав і багато нам показував і навчав. Я й на гармошці на слух граю, а Віра співає, такий у нас сімейний концерт буває…» Нині Володимир Романюк співає у народному ветеранському хорі «Осіннє золото», та у церковному хорі Різдва Пресвятої Богородиці. Нещодавно за цю багаторічну віддану богоугодну працю отримав грамоту від владики Володимир-Волинського і Ковельського Володимира. Щонеділі удвох йдуть на службу Божу. На запитання про найрадісніші події у їхній сім’ї, обоє кажуть, що народження і хрестини трьох дітей – доньки Олени, і синів Володі та Сашка. «А все інше була праця і праця, здається, день і ніч, як згадаєш, — додає Віра Терентіївна. – Три корови тримали, іншу живність, поля обробляли, а на роботі часті перевірки, командировки, діти вчилися, було з Лєною з двомісячним онуком на сесію у Івано-Франківськ їхали. Оглянешся на літа і не віриш – пройшли, як один день…».
Радісними митями були й родинні зустрічі, згадує: «Батьки нам допомагали, брати-сестри, ми були такими дружніми, так любили один одного. Сестра Неля в Москві жила, мала дві вищі освіти, працювала в науково-дослідному інституті, чоловік у неї був полковником, ми з нею так дружили. Брат Михайло був військовим льотчиком у Ленінграді, мені наймолодшій завжди цілий чемодан цукерок привозив, обцілує мене, як приїде. А другий брат Борис Мельник, заслужений працівник харчової промисловості, 30 років був директором заводу мінеральної води «Реґіна» на Вінниччині. Про наш рід у Мурованій Курилівці казали, що «таких спосібних до науки і хазяйства як рід Мельників на Вінниччині не було». І Володимир Михайлович наймолодший у родині, три його сестри живуть недалеко: Олександра і Галина в Любомлі, а Ніна – у Нововолинську. Уся велика дружня родина на свята та гостини збирається разом, з дітьми, онуками і правнуками. І хоч життя не було легким, але всі незгоди, як каже Віра Терентіївна, «перемовчати треба і зразу ж забувати, ми в душі вдалися такі, що не любимо неполадок і сварок, не помічаємо їх, бо ж навіщо вони, краще в шануванні жити…». Воістину у душах цієї пари за вагомих 55 літ спільного життя ще тільки більше розквітла любов до життя, до людей, до своїх рідних, і, головне, одне до одного.
Валентина ХВАС
